Депутат Львівської міської ради Юрій Кужелюк побував у зоні АТО на Сході України.

Як повідомив громадський діяч, разом з підприємцями Романом Ганусом та Анною Когут вони їздили туди, аби передати допомогу для українських військових: маскувальні сітки, рукавиці, берці, балаклави, продукти харчування та багато іншого. Довелось побувати у багатьох прифронтових містах – Слов’янську, Лисичанську, Сєверодонецьку, Старобільську та біля Дебальцева. Своїми міркуваннями від поїздки Юрій Кужелюк поділився у своєму блозі інтернет-сайту «Новий погляд».

«Подих війни відчуваєш не з сухих щоденних зведень прес-центру АТО, не з Інтернету і навіть не з фронтових репортажів. По -справжньому крижаний подих війни відчувається у поїздках у прифронтову зону, у спілкуванні з місцевими жителями та військовими. Не з тими, які сидять в тилу і скиглять, що всі всіх зливають, а з тими справжніми, які беруть участь у реальних бойових діях і говорять про це спокійно і впевнено однією фразою: «Ми робимо свою роботу і робитимемо її далі» без нарікань, страху та паніки. Взагалі з волонтерської поїздки у прифронтову зону можна зробити висновок: чим ближче до лінії вогню, тим більше заражаєшся впевненістю військових і тим спокійніше себе почуваєш на відміну від панічних настроїв здаля: «Все, вони прорвуться, танки вже йдуть, вони використають авіацію…» А справжні вояки лише посміюються і радять поменше читати Інтернет і дивитися телевізор.
Напруження війни відчувається у прифронтових містечках, де частина тихенько очікує повернення «наших рєбят», проукраїнська частина говорить, якщо наші, не дай боже, здадуть місто, то ми перші будемо розстріляні (і це без жартів).
Війна – основна тема у вечірніх бесідах з місцевими волонтерами, які самовіддано роблять свою роботу розвозячи амуніцію та харчування по блокпостах та на позиції в період затишшя, та збираючи одяг і харчі для біженців. Так, ніяких не переселенців, а саме біженців, бо як можна назвати жінку, яку ми вивозили з двома доньками до родичів в Центральну Україну, після того як ракета влучила у двір її хати в Попасній. 
Війна – це коли на всіх перехрестях блокпости, але не такі, як були рік тому на дорогах у нас, а перекриті бетонними плитами, з окопами поряд для оборони. Війна, це коли не зупинився на вимогу на блокпосту, або не виключив фари при під’їзді то ризикуєш дістати чергу з автомата по машині.
А ось і нова звістка. Загинув дуже добрий знайомий. Сергій Невеличук. 47 років. Колишній військовий, потім підприємець, громадський активіст, член об’єднання «Я –львів’янин». Дружина, діти… Жити і жити. А тут накрита прапором труна, гарнізонний храм Петра і Павла, панахида, жалобна процесія, Личаківський цвинтар, «господи помилуй», салют, гімн України, холодна сира земля. І все. Хоча ні, не все, бо дивлячись на ці смерті та на нове військове поховання,яке виростає на Личакові поряд з жертвами першої світової, хочеться сказати: «Е,ні,кагебістський вишкребку, е,ні,зомбовані олігофрени, е,ні,московські провокатори, які брешуть,що це не наша війна». Це наша війна. Це в нашому гімні сказано: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». І це ми з Вами повинні порахуватися та вже рахуємося за Сергія, за Олександра, за тих хлопців, що лежать на Личакові та всіх інших кладовищах України.
А ми, не військові, повинні всіма силами допомагати фронту, щоб наших могил було менше, а «їхніх» якнайбільше. Коли поїхав туди раз, то відчуваєш, що не поїхати ще раз вже не зможеш. Адже, якщо сказати щиро, то солдатові, можливо, не так важливо, що ти привіз, як те, що ти приїхав взагалі, щоб він бачив, для кого робить свою важку і таку потрібну роботу».

Кужелюк Юрій Анатолійович