Версія для друку

ОСІНЬ НА ДОНБАСІ

1 листопада 1918 року розпочала війна за Українську державу. І от сторіччя цієї дати ми зустрічаємо в стані війни. Столітня війна, так би мовити. І противники ті ж самі. Правда тепер в стані гарячого конфлікту ми знаходимось лише з одним з них, а з іншими – в стадії холодно-ідеологічного. Як виглядали ті події, ми дізнаємося з книжок та реконструкцій, а як виглядають сучасні – дозволю собі описати декількома фрагментами.

Свято Покрови і тепер вже День українського війська. Треба відвідати хлопців і дівчат у формі. Завезти щось потрібне, смачненьке, дитячі вітання і, найголовніше, поспілкуватися. Щоб розуміли, що їх роботу цінують та шанують в тилу. Адже чисто людська увага можливо й більш важлива, ніж щось матеріальне.

Отож 15 жовтня ввечері ми відправилися в подорож. 1300 кілометрів і ми в Новолуганському на Світлодарській дузі. Прибували пізно під звуки вибухів мінометних мін, кулеметних та автоматних черг, адже від бази до найближчих позицій біля кілометра. В один момент три черги у відповідь від нашої БМП і наступила тиша. Очевидно вцілили, або налякали. Проте через деякий час все знову відновилося. І так до ранку.

Особливість – те що база знаходиться в підсобному приміщенні свинарника, де є 9000 свиней. Уявляєте собі запах. Працюють тут місцеві з нашої і з «тої» сторони. Взагалі за словами військових настрої населення такі: « Навіщо ви прийшли? Поки вас не було у нас був мир. Ідіть звідси і в нас перестануть стріляти!» Це з нашої сторони, а що з «тої» можна лише припустити. До речі багато хто отримує пенсію на «тій» стороні, а потім приїжджає сюди і отримує тут. Це до того, що наші «добренькі» депутати та різного роду «правозахисники» пускають сльозу і торочать про порушення владою сепарських прав.

Ночуємо у військових, отримавши перед тим попередження  про те, що в туалет вночі ходити не можна бо він прострілюється. Вранці розвантажуємося і рушаємо далі вздовж фронту через Майорськ, Зайцеве, Торецьк  в селище Залізне до дуже колоритної жінки, відомої у Фейсбуку під іменем Галина Гестапівна. Хоча в дійсності вона – Галина Геннадіївна і все життя пропрацювала вчителем в школі. Як тільки наші війська в 14-му році вибили сепарів  з Залізного вона розпочала з двома подругами пекти пиріжки для солдат. А потім розвинула бурхливу діяльність, як волонтер, їздить по позиціях розвозить подарунки військовим, спілкується з ними, веде пропагандистську діяльність в селищі. За це її «друзі» почали обзивати «фашисткою». Маючи здорове почуття гумору вона тут же відповіла: «Ну раз так, то буду Гестапівною» і почала тролити опонентів котлетами «зі снігурів і кров’ю розіп’ятого російського хлопчика».  Так і прижилося – Галина Гестапівна. Унікальна жінка. Живучи сама, чоловік помер, може прийняти на нічліг сім чоловік волонтерів, роз’їжджати по позиціях. Знаючи, що ми приїдемо нагодувала нас борщем та забрала ті речі, що ми вже не встигали розвезти самі.

IMG_1838.JPG

До речі, її хата всього за три кілометри від Горлівки, яка вже не наша. Лінія фронту проходить дугою по краю Горлівки, так само, як і по околицях Донецька. Отож не дивно, що противник регулярно намагається посунути лінію фронту, хоча і безуспішно. Тому і постійні нічні обстріли.

Далі – нічліг в Красногорівці та Мар’їнка зі школою, де вікна на дві третини закладені мішками з піском, оскільки вона знаходиться в межах прямої видимості, а значить і пострілу з «тої» сторони.

Відвідали специфічний підрозділ з назвою «Чорні ангели». Це ті, що розвозять вантаж-200 по Україні. До речі там прочитав, що солдати не гинуть, вони від нас просто йдуть. Важка служба, але потрібна і така, на жаль.

До речі, щодо постійної «зради» про заборону давати відповідь на обстріл. Жодної заборони «зверху» нема, самі таку «отвєтку» не раз чули. Все залежить від комбата. Один дає санкцію: «На кожен їхній постріл – наших три», а інший вважає, що безпричинна стрільба демаскує вогневу точку і дає можливість противнику нанести прицільний удар. Тому – стріляти при явній необхідності. Хто правий судити не берусь. Очевидно правда і там і там, в залежності від ситуації.

Особливих прикрощів завдає снайперська війна, яка зараз розгортається. Від цієї війни і більшість загиблих, та й психологічно неприємно постійно відчувати, що можеш бути під прицілом.

Відвідавши госпіталі в Торецьку і Покровську дізналися, що росіяни полюють на санітарні автомобілі. Засікається машина, що поїхала за пораненим, і на зворотному шляху по ній відкривається обстріл.

IMG_1881.JPG

 Далі – Новогнатівка, Богданівка, Павлопіль, Маріуполь і, нарешті, додому. Мушу відзначити, були втішені тим, що дороги стали значно кращі, ніж навесні. Ще не так як би хотілося, але вже не до порівняння з тим, що було.

Така ситуація на сотому році війни за незалежність. Такі ж самі окопи, бліндажі, кулі, госпіталі. Перефразовуючи Ремарка – на східному фронті без змін. Тільки засоби для вбивства значно потужніші.

Ще один великий позитив – ніде не бачили щоб хтось бійців випивав, а колись це була проблема. Плюс позитивний настрій у бійців і віра в успіх. А це дуже важливо.

Отож допомагаймо Збройним Силам України!

 

Юрій Кужелюк,

депутат міськради

Примітка: Публікації в рубриці "Трибуна депутата" є відображенням суб’єктивної позиції авторів та можуть не збігатися з офіційною позицією  Львівської міської ради.