Версія для друку

АВДІЇВСЬКА ПРОМЗОНА ТА СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Недавно спробували себе у ролі Святого Миколая на передовій. Теплі речі, овочі, фрукти, вареники, печиво, ковбаска, різні речі, малюнки та обереги, зібрані та зроблені учнями львівських шкіл №63, №70, №91, школи-садка «Провесінь» та Ставропігійського училища і, звичайно, цигарки. Одним словом повністю завантажений бус, виїхавши у п’ятницю зі Львова, у суботу о шостій годині ранку вже був у госпіталі в Покровську. Заклад приймає поранених та хворих з Донецького театру бойових дій. Залишивши пораненим подарунки та вареники, наліплені мешканцями Глинянського тракту, поснідали госпітальним харчем та відправилися у Мар’їнку. Оскільки стояв туман, то ніхто ні в кого не стріляв і до передової, а це приміщення колишньої лікарні, добралися без пригод. Там, до речі, важливо проскочити невелику відстань між кільцем та, власне, лікарнею. 

Розвантажилися, передали привітання від Святого Миколая, поговорили з бійцями і далі в дорогу. В Авдіївку. Ніби недалеко, але коротка дорога веде через Донецьк. Цей маршрут, звичайно, не викликав захоплення і прийшлось додати лишніх тридцять кілометрів, а по донецьких дорогах це – до години часу. Нарешті – Авдіївка, крайній блок пост біля розбитих дев’ятиповерхівок. Далі – стоп, самих не пускають. Приїжджає машина з промзони. Ідемо за нею через залізничний переїзд, направо, наліво через лісок. І тут – вибухи. Знаючі люди, а в машині таких двоє, тут же говорять, що це міномети, але трохи далі і панікувати нічого. Заїжджаємо у вуличку між хат і зупиняємось. Приїхали. Вигляд красномовний.

Почали розвантажуватися і почувся паскудний свист від куль. Нас відразу ж забрали до хати, подалі від гріха, бо може бути рикошет. На запитання, чому сепари почали обстріл серед білого дня, була відповідь, що звідси до позицій всього 600 метрів і тут таке часто буває. Взагалі гостинність на фронті - це характерна ознака. Де б я не був, обов’язково мусиш або поїсти, якщо під це підходить час, або хоча б випити кави чи чаю. Інакше не буде. За всі свої поїздки не пам’ятаю жодного винятку.
Далі 110 кілометрів у Попасну. Відомий всім міст з дірою від снаряда посередині ще не відремонтований, але діра же закладена бетонними шпалами. Біля розбитої заправки розвантажуємося і далі швидко в Золоте, бо на дворі вже темрява, адже різниця в часі між Львовом і Донецьком біля години. Минаємо Камишеваху і далі вздовж сірої зони до Золотого. Взагалі вночі їзда на Донбасі не зовсім приємна річ. Особливо, коли їдеш вздовж лінії фронту. Ніби й знаєш, що окопи достатньо далеко (кілька кілометрів), але темнота і самотність викликає бажання прохати цей проміжок пошвидше. Проте стан зимової дороги нагадує про ресори в машині і можливість зупинки надовго. Отож і балансуєш між швидкістю і безпекою. На проміжному блок-пості нагадують: «Ви знаєте що Золоте-1, Золоте-2, Золоте-3 і Золоте-4 в наший руках, а Золоте-5 – в сепарських?». «Знаємо.» «Ну, щасливої дороги, але дивіться». Дивимося звичайно, і нарешті – Золоте. Батальйон нашої рідної 24-тої бригади. Виконуємо роль Миколая. П’ємо чай, бо відмовитися не можна, хоч і вже пізно. Проте тут уже не тривожно. Через два кілометри 25-й блок-пост і поворот наліво на Лисичанськ. Можна їхати спокійно, адже дорога вже полатана. Тут ми ночуємо у наших місцевих друзів-волонтерів Лариси та Володимира Іваницьких і на наступний день раненько рушаємо далі.
Надзвичайно вразив порядок у тернопільський 44-й артилерійській бригаді. Тут можна яскраво пересвідчитись, що все залежить від командира. Командує батареєю, де ми були, молоденький двадцятидворічний лейтенант з Рівного – цьогорічний випускник Львівської Академії сухопутних військ. А порядок такий, що деінде капітани та майори не можуть забезпечити. Стіни всіх бліндажів обшиті підручними матеріалами, у кожному буржуйка. Лазня, душ умивальник, чиста кухня, спортивний майданчик, капличка в бліндажі, заготовлені на всю зиму дрова. Навіть імпровізована гауптвахта для тих, хто не поладнає з зеленим змієм. Підлеглі-контрактники, вже старші дядьки, звертаються до «пацана-командира» по імені та по батькові. Дай Боже, йому дослужитися до генерала.
Далі - в Слов’янськ, до Надії Оксенчук, якій залишаємо книжки для шкіл, і до останньої військової частини, де Миколай залишає решту своїх подарунків. Знову чай, і – додому. Хоча вже знову темно, але тут спокійно. Попереду 1200 кілометрів і ми у Львові.
Ми – це Ігор Вань, Наталка Головань, Ігор Фінканін та Юрій Кужелюк зі Львова, а також – Артем Лузовицький з Житомира.

За нами – дорога у промзону Авдіївки. До ворога три кілометри по прямій.

Юрій Кужелюк,
депутат міськради, «Громадянська позиція»