Версія для друку

Війна. Вересень 2016-го

Отож чергова поїздка на нульовий кілометр. Їх було вже багато, проте особливістю цієї стало те, що з нами їздив пан Марцін – поляк з міста Ополе, який орендує землю на Львівщині і веде тут фермерське господарство. Він же надав свій транспорт, забезпечив пальним та частиною вантажу, який ми везли на передову. Він же і їздив з нами, бо дуже хотів власними очима побачити, що і як? 

Відмірявши традиційних 1300 кілометрів ми відвідали у Слов’янську нашу землячку Надію Оксенчук, яку загітував Жебрівський зайняти посаду начальника управління освіти Донецької області. І вона поїхала та працює там уже більше року. Результати роботи є, адже 325 шкіл в області (а це майже 60%) стали україномовними. Проте з особливою гордістю вона розповідала про те, як вдалося переконати батьків 16-х дітей з села у «сірій» (нічиїй) зоні, щоб вони ходили в школу на українську територію, а не в Горлівку, як було раніше. А заїжджали ми до неї, щоб завезти книжки для шкіл. Книжок, правда хороших, там не буде забагато ніколи.

Потім дорога в військовий госпіталь у Покровську, Донецької області, де зараз служить наш колега-депутат, військовий лікар Тарас Кльофа. Оскільки приїхали якраз в обідню пору, то під час обіду, яким нас нагодували, почали розпитувати про перемир’я. Статистика була така. У госпіталі лікується близько п’ятдесяти чоловік, з них п’ятнадцять поранених. П’ятьох привезли у п’ятницю (ми там були в суботу 16 вересня). Це при тому, що прифронтовий госпіталь довго поранених не тримає, а лише стабілізує їх до того стану, щоб можна було відправити на лікування у Дніпро. Фотографії кінцівок людини після підриву на міні та ран після попадання кулі зі зміщеним центром калібру 5,45 мм викликають шокуюче враження. Такі ось результати чергового припинення вогню.

Залишивши у госпіталі призначений для нього вантаж, поїхали в Карлівку, недалеко від Пісків, а далі у знамениту Авдіївку до десантників. За словами бійців десь тижнів зо два було більш-менш спокійно, а на другий день після оголошеного припинення вогню бої інтенсифікувалися. І знову поранені, ті самі, до речі, про яких ми говорили в Покровську.  Побачивши це, не дивуєшся тому факту, що росіяни розбомбили колону Червоного півмісяця у Сирії, акурат після припинення вогню. Почерк ідентичний. Спробувати обдурити, навіть тоді, коли уже ніхто не вірить. Бажання вбивати – в крові у «защитника скрепов».

Ночували ми у пані Лариси волонтерки з Лисичанська. Її чоловік, до речі, минулого року довго добивався і таки добився, щоб його взяли в армію, адже не хотіли брати за віком. Проте зачислили в батальйон «Київська Русь», де він чесно відвоював рік і недавно демобілізувався. Не міг витримати того, що вся Україна воює, а він, місцевий, сидить вдома. Ця інформація для тих наших «героїв», які, випивши сто грамів, «відвойовують Крим», а побачивши повістку втікають світ за очі.

На наступний день рушили з Лисичанська на Бахмутську трасу і через 25-й блок-пост на Золоте і далі в Попасну, де зі здивуванням побачили вулиці зі свіжим асфальтом. Взагалі на визволеній частині Донбасу відчувається подих мирного життя у порівнянні з минулим роком. Основні дороги не нові, але полатані, і по них вже можна більш-менш нормально їздити. Звичайно, що Бахмутська траса та їй подібні, що лежать у «сірій» зоні ремонтуватимуться не скоро, і це зрозуміло. Проте, найголовніше, що на вулицях міст з’явилися люди. А ще рік тому міста виглядали пустими, а про дороги після танків та БМП згадувати не хочеться.

До речі від блок-посту на в’їзді у Попасну до позицій сепарів близько 3-5 км. Їхні укріплення добре видно в бінокль, у який нам дали подивитися наші бійці. До речі стоять біля Попасно із «тої сторони» ніякі не місцеві, а донські «казакі». Це для тих, хто вважає що війна громадянська, або штучна.

І ось тут, надивившись на всі «чарівності» війни, зайшовши у бліндаж та будучи під враженням госпітальних фотографій, прорвало нашого товариша-поляка, який закричав: «Та вони всі брешуть, вся Європа бреше, все телебачення бреше. Вони говорять, що тут конфлікт! Який конфлікт? Тут справжня війна! Тут люди вбивають та калічать одне одного! Тут Росія воює з Україною!». Говорив він по-польськи, але всім все було зрозуміло і без перекладу. Нема сумніву, що пан Марцін залишиться переконаним прихильником України, не зважаючи ні на які рішення сейму і буде розповідати про побачене всім своїм землякам.

До речі дорога з Бахмута в Слов’янськ перекрита. Проїзд через річку Казенний Торець не по понтонній переправі, як завжди, а в об’їзд через Слов’янськ. Адже нарешті відновлюють підірваний міст. Той самий, до якого возили Штанмайєра з Еро і де вони пробували нав’язати нам сучасний Мюнхен-1938. Можливо, хтось не розуміє, чому вони навідріз відмовилися відвідати госпіталь? Чому прифронтові міста,ще можна зрозуміти, хоча вдень там нічого особливо страшного нема. Але, чому в госпіталь – ні? Відповідь проста, щоб не бачити війни. Щоб приїхати у свої ситі і сонні країни і заявити: «Ми були на Донбасі, там цілком мирна обстановка, можна проводити вибори, ставити галочку, знімати санкції і заробляти «бабло». А хто там з Парижа, чи Берліна буде розбиратися, що Краматорськ і той самий міст знаходяться від передової кілометрів за 60-70 і рахуються глибоким тилом?А от побачивши важкопоранених та ще й перед телекамерами, говорити про відсутність бойових дій та про вибори якось… не того. Ось такі вони – європейські цінності і принципові європейські політики.

Ну, а ми заїхали у батальйон «Київська Русь», остаточно розвантажилися і в дорогу. Всього вісімнадцять годин і ми у рідному Львові. Пора збирати подарунки для наступної поїздки.