Лише подивившись на карту, можна зрозуміти, чому ведуться такі активні бої в районі Донецька у порівнянні з іншими ділянками фронту довжиною 400 км. Адже населені пункти, які ми відвідали, Мар’їнка, Піски, Авдіївка – це практично передмістя Донецька. Щоб було зрозуміло львів’янам – це приблизно так, як Брюховичі, Сокільники, Винники у нас. Бо якщо лінія фронту, скажімо, на Луганщині проходить близько 120 км по руслу Сіверського Дінця від російського кордону до селища Кримське, а далі повертає на південь і тягнеться по суходолу до Попасної, то форсувати річку без особливих шансів на успіх, ні змісту.
Підкова, якою огинають наші Збройні Сили Донецьк, справді викликає тривогу у російського командування та й у місцевих терористів. Отож вони всіма силами постійно стараються хоч трохи відсунути нашу армію подалі від міста. Тим більше, що здобуття нашими промзони в Авдіївці і, відповідно, контролю над Ясинуватською дорожньою розв’язкою, вкрай зіпсував настрій сепаратистам. Російські регулярні війська тримаються на другій лінії і вступають у дію, лише коли «вата» терпить поразку, або в складі диверсійно-розвідувальних груп.
Те, що бойові дії йдуть постійно, наша волонтерська група переконалася під час нашої останньої поїздки на фронт на Вербну неділю. Відвідавши тилову Волноваху, рушили в Мар’їнку, в якій стояла ідеальна тиша. Не дивно, адже ми там побачили машини спостерігачів ОБСЄ, яких, до речі, наші бійці називають не інакше,як російською розвідкою. Від приміщення колишньої лікарні, де перебувають передові позиції наших вояків до найближчого терикону з «сепарськими» укріпленнями - всього кілометр. Отож перестрілки відбуваються щоночі. Винятком є снайперські обстріли, які можуть відбутися у будь-яку пору дня, отож нас попередили, щоб ми не виходили з-під захисту стін лікарні і не вешталися на даху будинку, куди нас повели подивитися на передову. Взагалі, на Донбасі після шостої години вечора їздити треба акуратно, бо починаються бойові дії, а волонтерів «та сторона» «любить» навіть більше, ніж військових. Отож ми змогли доїхати лише до західної частини Пісків, а далі нас не пустили через початок обстрілів. Отож за великодніми подарункам до нас приїхали двоє бійців з батальйону ОУН, який дислокується навпроти аеропорту.
Звуки пострілів різних калібрів було чутно і в Авдіївці – наступному пункті нашої подорожі. Як виглядають у цьому місті будинки після обстрілу добре видно на фотографії. Нам трохи не по собі, а місцеві жителі ходять, як ні в чому не бувало.
Пороздававши бійцям на передовій великодні подарунки та привітання від школярів, уже пізнім вечором ми добралися до танкового батальйону, який відвели з передових позицій в резерв. Нема потреби говорити, що після 19-годинної поїздки в зону АТО та подорожі у прифронтових містах, сон в батальйонній казармі був кращим, ніж у будь-якому п’ятизірковому готелі. Про теплоту зустрічі з бійцями та командирами – давніми друзями, у яких ми не вперше в гостях, говорити також зайве. Солдатська каша з тушонкою, як завжди, видавалася делікатесом. Далі 1300 кілометрів через Харків, Полтаву, Київ.
На запитання, чи треба відвідувати наших в АТО, відповім – треба. Хоча армія має вже зовсім інший вигляд, ніж раніше, проте допомагати треба, і предметно, і самим фактом приїзду. А подивившись на те, що могло б статися коли б «вони» пішли далі, переконуєшся – Збройні Сили вартують якнайбільшої уваги кожного з нас. Особисто.
Юрій Кужелюк,
депутат ЛМР, фракція «Громадянська позиція»