Нещодавно наша волонтерська група черговий раз відвідала Донбас. Маршрут – Артемівськ, Попасна, Бахмутська траса, Золоте, Новотошківське, 29-й блок-пост, Муратове, Капітанове, Новий Айдар, Штормове, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Краматорськ, Слов’янськ.
Приблизно той самий маршрут, що і рік тому. Тільки тоді йшли кровопролитні бої за Дебальцеве та й по всьому фронту, а тепер тиша. Рік тому по Дебальцевській трасі на позиції йшла своїм ходом, або на трейлерах військова техніка (вид БМП через лобове скло нашого бусика).
Рік тому у прифронтовому селі до виходу на позиції готувалися наші «Гради». Рік тому потоком йшли поранені в госпіталі Артемівська, Сватового, Харкова та інших міст. А звук вертольота вселяв тривогу і нехороші передчуття: знову везуть поранених. Тисячі біженців, в основному жінки з дітьми, втікали з зони бойових дій з тим майном, що могли взяти в руки, а часто і без нього, бо на руках були діти. Не секрет, що серед них були родини і тих, хто воював з «протилежної» сторони.
А в повітрі бриніла тривога. А ну ж, як «вони» прорвуть фронт. А ну ж, як задіють авіацію. Особливо переживали проукраїнськи настроєні місцеві жителі, які буквально сиділи на чемоданах, особливо ті, які допомагали армії.
Спалена під час бою техніка, яку вже ніхто ніколи не відновить. Про долю екіпажів можна лише здогадуватися.
Але, слава Богу, витримали, зупинили хвалену російську армію. Втримали фронт, адже бойові дії йшли одночасно по всьому фронту довжиною 500 км. І перекидати підкріплення було нізвідки. І позаду резервів не було. Це велика заслуга тих солдат і командирів, які зуміли встояти. Тому не можу зрозуміти мазохістичного захоплення тих «патрійотів» та журналістів, які з насолодою до цього часу кричать про «котел», не сказавши ні разу: «Дякуємо хлопці за те, що встояли!».
Що ж тепер, через рік? Загалом зараз на Луганщині тиша. І хто б що не просторікував про Мінські угоди, але тисячі життів збережено. Так, щодня де-не-де відбуваються бойові зіткнення, ходять ДРГ, мінують місцевість.Час від часу гинуть люди. Але це не до порівняння з тими втратами, коли ведуться активні бойові дії і на повну потужність працює артилерія. Хочеться запитати тих, хто пропонує відвоювати Донбас, або кричить про недопустимість переговорів з агресором: «А ти сам пішов у військкомат?» А ти відправив свою дружину або дочку в польовий госпіталь санітаркою подавати судно важкопораненим? Якщо ні, то мовчіть фейсбучні маршали.
Наша група на позиціях в Новотошківському між 25-м та 29-м блок-постами. У вузькій посадці бліндажі і інші укріплення. За нею, власне, сама дорога і далі все – нічия земля.
Автобусна зупинка «Новотошківське» на Бахмутській трасі зараз. Дорога наша, а за задньою стінкою зупинки починається «сіра» зона, або «нічия земля». Тепер тут можна стояти майже спокійно, не чекаючи пострілу снайпера
Вдалині на териконах позиції «сепарів», а точніше – росіян. Вночі тут ходить їхня розвідка. Проте за словами бійців дотримання припинення вогню повністю зберігається. Ніхто не стріляє, ні ми, ні вони. Зовсім. Безпілотники також не літають з обох сторін. І так по всій Бахмутській трасі, яка буквально «горіла» рік тому, а ще влітку попереджали про небезпеку проїзду через роботу снайперів і їхати по трасі треба було якнайшвидше.
А взагалі зараз на Донбасі відчувається полегшення у порівнянні з подіями річної давності. Зменшилась кількість блок-постів, відбувся розподіл обов’язків. Передову повністю контролює армія, а тил та підступи до передової – нацгвардія та батальйони МВС спецпризначення. На вулицях міст відчувається подих мирного життя, ходить транспорт. В містах залатують дірки від снарядів у багатоквартирних будинках, працюють школи, у волонтерських пунктах значно менше одягу для біженців. Видно збудовані укріплення другої та третьої ліній оборони, що підсилює впевненість людей. Видно нарешті і нову армію. Адже, якщо рік тому на запитання: «Що вам хлопці потрібно?» відповідь була одна: «Все!», то тепер перелік необхідного значно скоротився.
Відпало питання з бронежилетами, касками, майже відпало з формою та берцями тощо. Проте зовсім не відпало питання спілкування з бійцями, уваги до них.
В кінці маршруту завезли українські книжки у Слов’янськ, який вже рахується глибоким тилом. Там наша землячка Надія Оксенчук працює начальником управляння освіти Донеччини.
Такими були наші волонтерські враження. І ось, подивившись на тих людей, які не за страх, а за совість «стоять», не жаліючись на життя на передовій, приїжджаєш додому включаєш телевізор, а там – Верховна Рада. Пусті крісла, палкі промови, пустопорожні обіцянки, коаліції, уряди, борці з корупцією, виборча сверблячка. І всім начхати на регулярні повідомлення, що на станцію Іловайськ прибули чергові ешелони з танками та «Градами», що в Україну заїхав черговий «гумконвой» з боєприпасами,що перетнув кордон батальйон з російськими солдатами. Люди живуть в своєму віртуальному світі…