Тренувався у закинутому армійському підвалі із іржавою штангою, щоби не втрачати форму. Облишив тренування після успішного старту на міжнародній арені – щоби взяти участь у помаранчевому Майдані. Вперше після закінчення спортивної кар’єри облишив спортивні тренування під час Революції гідності. Очолив федерацію бодібілдингу WABBA та Лігу культуризму Львова. За час депутатської каденції у Львівській міськраді відкрив 5 дитмайданчиків та відремонтував дві дороги в окрузі. Після народження доньки пішов на службу у батальйон «Січ». Усе це сказано не про 5 людей, а про одного бійця «Легіону Свободи», січовика Святослава Шеремету. У день, коли його було нагороджено церковною відзнакою «За жертовність і любов до України», нам вдалося поспілкуватися з молодшим лейтенантом, заступником командира взводу батальйону «Січ».

Подаємо повнотекстове інтерв’ю із депутатом ЛМР Святославом Шереметою

Яка атмосфера панує у колишній резиденції Януковича за півтора року по його втечі?

Звичайно, Межигір’я асоціюється з негативом. Але для січовиків вертолітний майданчик, де розташована наша база, став рідним домом. Улітку в нас дуже гарно, адже навколо доглянута квітуча природа. А взимку – вкрай важко. Обігріти величезний ангар, в якому розташована наша казарма, неможливо. Пробували поставити велетенську буржуйку, але біля неї тепло лише тому, хто закидає дрова. Тут звісно є батареї, але їх вимкнули – оскільки це справа надзвичайно дорога. Янукович міг собі дозволити гріти власний гелікоптер коштом держбюджету, але зараз інший час і опалювати казарму наша скарбниця не дозволяє.
Та ми не нарікаємо. Тут маємо елементарні умови: душ, ліжка, великий майданчик для тренувань. Та й важливо, що наша база стоїть осторонь від популярних туристичних маршрутів. Фактично, екскурсанти сюди не доходять.

Багато хто розповідає про своє перше враження від Пісків із захватом. А чи ти пам’ятаєш свої перші відчуття?

Приємно дивитися як росте будинок, коли перед тобою гарна оновлена дорога європейського класу, радісно бачити як розквітають селища й міста… і дуже неприємно – особливо якщо це у твоїй країні – споглядати зруйновані колись гарні будинки, розбиті снарядами дороги, посічені кулями дерева, колись могутні й величні, а тепер – безпорадно покошені.
У Пісках жили небідні люди, принаймні в якійсь частині селища. Мав здаватися в експлуатацію елітний квартал – але його не врятувала масована огорожа. Він перетворився на тотальні руїни. У селищі не лишилося жодного неушкодженого будинку. Від деяких стоїть хіба підвал чи гараж, від деяких – пустка. Мені дуже прикро, що до такого допустилося. Розумію, що якась частка провини за це лежить на мені. Але такі речі дуже мотивують на боротьбу, аби жодне наступне селище не перетворилися на руїни, як це сталося із Пісками.

Як виглядають будні під обстрілами?

Ти розумієш, що виконуєш свій обов’язок, коли поруч із тобою постійно щось свистить, літає, розривається. Ти в цей час відстрілюєшся, чистиш автомат, молишся, їси, розказуєш анекдоти, згадуєш приємні миті, думаєш, що скажеш матері, дружині, дітям, коли це все закінчиться (і чи будеш взагалі щось розповідати). Хтось переказує сюжет книги, знову вибух, стискаєш зброю сильніше, молишся, їси…
А, повернувшись з чергування – дзвониш додому і кажеш, що далеко від передової, в теплому місці, де не чути пострілів. А як інакше? У мирний час мужчина повинен зводити будинки, годувати родину, у воєнний час – захищати її. Все просто.

Чи можливо суміщати війну, президентство у федерації бодібілдингу та головування у Лізі культуризму Львова?

Ще навчаючись на другому курсі інституту фізкультури, я почав тренувати у маленькому спортзалі (де колись починав далекого 1997 року). Там зміг виховати своїх наступників. З гордістю можу сказати, що вони дуже добре (а в деякій мірі навіть краще, ніж я) справляються з їхніми ділянками роботи у федерації та у Лізі.
Коли мав відпустку, 17 травня ми провели Кубок України. Там я працював у звичному для себе амплуа ведучого. Було враження, що нічого не змінилося: навколо дисципліновані чоловіки, які тренуються і прославляють Україну на міжнародній арені; запах гриму, від якого бігають по тілу мурашки і пригадуються виступи на змаганнях у молодості… У такі моменти дуже тягне виступати знову. Але сьогодні я більше дбаю про те, щоби збудувати декілька якісних тренувальних баз у Львові. Це дає більший ефект для популяризації спорту, ніж змагання.

Ти сказав, що тягне продовжити спортивну кар’єру, а чи вдається підтримувати свою форму після вступу у батальйон?

До війни я стабільно тренувався, завжди міг підняти своїх 100-150 кілограмів, слідкував за дієтою і це було невід’ємною частиною мого життя до Революції гідності, коли мене було призначено комендантом Палацу Свободи. Для мене тоді було зрозуміло – або ми закінчимо у в’язниці, або відстоїмо своє право називатися людьми, а не рабами. Після трагічної розв’язки цих подій я повернувся додому. Там мав можливість відновити тренування, адже не поїхав відразу на фронт. На те є низка причин. 19 квітня в мене народилася донечка. Не можна було лишати дружину-студентку із двома малими дітьми. Крім того, накопичилося чимало депутатської роботи та справ по федерації.
А прийшовши в батальйон, стало зрозуміло, що на війні основою є тактика, навики поводження зі зброєю та витривалість. Сила – теж важливий фактор, але далеко не ключовий. Тож з вересня мені не випадає тих силових тренувань у спортзалі, які я так обожнюю. Та й зрештою на війні ти не можеш харчуватися так, як удома – тушківка, хліб… а не стейки з телятини і пісний рис… Тому тут ні про який здоровий спосіб життя не може бути й мови.

Чи не було у тебе відчуття дискомфорту від того, що йдеш воювати у батальйон МВС?  Адже на Майдані ти воював проти міліцейського свавілля, а за декілька місяців став частиною системи, яка не надто радикально змінилася від часів панування Януковича.

Багато побратимів не змогли переступити через цей бар’єр. Вони пішли в інші батальйони, не зважаючи на те, що ті не мали офіційного статусу та державних гарантій. Багато хто став до лав ЗСУ – бо теж не змогли подолати планку несприйняття системи МВС.
У мене не було проблеми подати заявку в МВС. Я знав, що служитиму зі своїми побратимами-свободівцями – і це відіграло свою роль. Чи служитиму під стягом МВС чи ЗСУ – було питання навіть не другорядне, головне – захистити незалежність.
Слід розуміти, що будь-яка дія починається з мети. Мусарів мусарами робить не форма, не посвідчення, а їхня ментальність, поведінка, мета. Якщо ідеш у правоохоронні органи з метою збагатитися, брати хабарі, а не слідкувати за порядком, то ти будеш гвинтиком корумпованої системи, а не правоохоронцем. Моя мета і мета батальйону «Січ» – захистити незалежність держави. Це і є межа, яка розділяє нас із корумпованою частиною міліційної системи.

Якщо торік здавалося, що ця війна скоро закінчиться, то зараз видається, що вона надовго. Чи це не демотивує?

Я не бачу себе спокійним у моєму будинку поруч із родиною, коли побратими на фронті, коли ворог хоче перетворити моє рідне місто на те, в що перетворилися Піски.
Я воюю, щоби не мусив закінчувати цю війну мій син. Зараз нам доводиться воювати, бо наші батьки цього не робили. Ці клопоти з Росією ми досі маємо через те, що наші діди всі, як один, не повстали проти комуністичної зарази. Поляки відстояли Варшаву у 1920-х і залишилися єдиними. Якби вони тоді здалися й перестали боротися – їх би чекав Голодомор, виселення в Сибір і заселення їхніх територій покидьками суспільства з богом забутих земель. Так само мали опиратися наші предки й не допустити знищення мільйонів українців.
Та цього не сталося і досі нам владу вибирають нащадки тих, хто знищував нашу націю.

Якими бачиш перспективи цієї війни?

Брехня, що ми воюємо з Путіним. Ми воюємо з імперською Росією, яка ніколи не змириться з незалежною Україною. Як мінімум, ми маємо створити надзвичайно сильну армію, обгородитися високими мурами, глибокими ровами щоби й пташка не пролетіла й жоден розвідник не проліз. Це програма-мінімум. Маємо ввести дуже жорсткі умови візового режиму, щоби лише люди, які пройшли 10 кіл пекла могли отримати дозвіл на в’їзд в Україну. Ми не маємо зважати на чиїсь родинні зв’язки. Особливо, коли є сильний ворог під боком  - нації повинні від чогось відмовлятися. Дати більше грошей на зброю, ніж на хліб. Щоби в майбутньому хоча б мати хліб і до хліба. Якщо цього не буде зроблено – завтра ти не матимеш ні території, ні зброї, ні грошей, й жодної крихти.

Матеріали взято із інтенет-видання «Вголос»

Шеремета Святослав Романович