×

Попередження

Неможливо завантажити XML-файл

Наше завдання - зберегти бійця живим і здоровим - Тетяна Шевченко

З моменту повномасштабного нападу на Україну окупантів з росії до лав тероборони різних областей вступили тисячі цивільних. 
Серед них і наша колега Тетяна Шевченко, депутатка, мати двох дітей, а нині – сержантка медичної служби, санінструкторка 103-го підрозділу ТРО. 
 
Вона з тих людей, які завжди проявляють ініціативу, не можуть стояти осторонь, коли держава у небезпеці. І саме тому, не роздумуючи, вона стала частиною українського війська. 
 
«Відразу 24 лютого, як тільки розпочалась війна, я прийшла до військкомату, аби завершити документальне оформлення в тероборону.  Моя середня медична освіта не дає змоги мені займати якусь керівну посаду, адже для цього потрібна вища медична освіта та військова кафедра. Мені присвоїли звання сержанта і посаду санінструктора. Я погодилась, не роздумуючи, адже це в будь-якому випадку означало - отримує зброю і захищаєш свою державу. Нести службу безпосередньо на базі ми почали через два дні. Не маю права розголошувати деталей, скажу лише, що у нас дуже злагоджений батальйон, є і дуже досвідчені військові, справжні аси своєї справи, є і свіжа кров, колишні цивільні, які як і я, прийшли за покликом серця. 
 
Дякуючи нашим волонтерам, зокрема, моїм колегам з Європейської Солідарності, ми маємо облаштований повноцінний польовий шпиталь. Наше завдання - це зберегти бійця живим і здоровим, навчити кожного солдата, як застосовувати тактичну аптечку на полі бою. 
 
Другий напрямок моєї роботи – розподіл поранених та хворих військових. У великій нагоді мені тут стає мій власний досвід роботи у таборах «Артеку». Практично кожен військовий у такому стані потребує найперше психологічної допомоги. У випадку бойових дій я стаю бойовим медиком і забезпечую надання невідкладної медичної допомоги військовим. 
 
Спочатку було важко: звикнути до військового режиму, носити військовий одяг, особливо берці. 
 
За  нагоди я взуваю свої старенькі червоні черевики, за що отримала позивний «гламурні черевики» (сміється). Зараз же настільки звикла до форми, що здається, у ній народилась. 
 
Що мене вражає, і чого немає у цивільному житті? Це наявність сильного плеча і підтримки,  починаючи від комбрига, закінчуючи рядовим. Усі ми за ці тижні стали як рідні (плаче), попри велику напругу ми намагаємось знаходити час на якісь приємні сюрпризи одне для одного. 
 
Надзвичайно хвилюючим моментом для мене було отримання зброї. Я ніколи не забуду присяги, ці слова назавжди у серці. Отримала український військовий квиток нового зразка. 
 
Вчуся стріляти. Це виявилось не так легко як видається з відео чи фільмів. Стрільба з позиції «лежачи», далі «сидячи», далі «стоячи», при цьому треба зробити необхідну кількість пострілів, порахувати залишок патронів в магазині. Тут знову на допомогу приходять досвідчені військові, які бачили поле бою не на екранах смартфонів. Вони охоче діляться власним досвідом поводження зі зброєю. Маю на меті навчитись цьому добре, аби могти потім захистити не лише себе. 
 
Дуже важко без родини. Страшенно сумую за дітьми, чоловіком. Чоловік мій медик, хірург. Тому він підтримав мій вибір. Дуже бракує моїх колег. 
Схиляю голову перед дівчатами і хлопцями-волонтерами, медиками, які зараз зі мною в одній команді. Це неймовірні люди. Те, що вони роблять – титанічна праця, без перебільшень. 
 
Медики Євген, Володимир, Оксана, Марта, Люба і дівчата з харчоблоку, які готують-прибирають; хлопці вимушені переселенці, які працюють на складі, які цілодобово складають-сортують, усіх не перелічити. Вони неймовірні. 
 
Я дякую кожному з них. Безмежно люблю свою Україну. Це наша війна! Вірю в перемогу!» 
 
 
 
Примітка: Публікації в рубриці "Трибуна депутата" є відображенням суб’єктивної позиції авторів та можуть не збігатися з офіційною позицією  Львівської міської ради.